Сімейне виховання досить часто
супроводжується покараннями. Враховуючи дитячу психологію, покаранням для
дитини може бути, наприклад, суворий погляд або жест, заборона займатись у
даний момент улюбленою справою, відмова від спілкування з дитиною, прилюдне (у
рамках сім`ї або кола друзів) винесення засудження дитячим діям і вчинкам,
ізоляція від оточуючих, тілесні покарання.
Застосування покарання, як методу
корекції, висуває певні вимоги до батьків. Вони мають добре знати дитину,
розуміти її психологію та вікові особливості. При зверненні до покарання,
необхідно пам`ятати, що це, головним чином, допоміжний метод виховання. Серед
перерахованих вище видів покарання ні в якому разі не можна допускати
прилюдного осуду та тілесних покарань, які сприймаються дитиною (і це цілком
логічно) як образа, приниження її гідності. Позитивних результатів від таких
покарань чекати не доводиться. Вони викликають лише злість, замкненість,
грубість, ненависть до батьків, до інших людей. У ситуації, в якій дитина, по
висловлюванню батьків, виявляє упертість, не підкоряється їх вимогам, не хоче
визнавати їхню правоту і свої помилки, фізичне покарання створює ілюзію
вирішення конфлікту: дитина, до цього довго впираючись, швидко підкоряється,
просить пробачення, виявляє всі ознаки покірності і слухняності. Батькам у цих
випадках невтямки, що підкоряється, просить прощення і т.п. не їхня дитина, що
свідомість дитини, усі нормальні його зв'язки з зовнішнім світом порушені і
його мовою з ними говорить інстинкт самозбереження, тваринна емоція страху.
Задамося питанням, що ж таке покарання.
У голову відразу лізе спогад про отримані в дитинстві декілька ляпасів чи про
домашній арешт за недбало надряпане домашнє завдання, або за витівку. Але,
напевно, згадаються і друзі, для яких ляпаси були звичайною справою, оскільки
сипалися праворуч і ліворуч, і ніяка "домашня в’язниця” не могла змусити
їх акуратніше писати. Тому що покарання – це зовсім не дія з боку караючого, а
те, що відбувається в дитині, яку карають. Те, що він при цьому переживає. З
погляду психології це добре усім відоме неприємне почуття сорому і приниження,
від якого хочеться якомога швидше позбутися і ніколи більш не переживати. Якщо
ми караємо дитину через власну нетерплячість чи поганий настрій, а також через
приступи злості, що находять на нас, то своє самопочуття ми трохи поліпшуємо,
але з виховної точки зору наша поведінка не тільки розходиться з метою, але і
приносить шкоду. Дитина хвилину страждає, можливо, й плаче, просить пробачення,
але в його розуміння справедливості це не входить, і він не відчуває за собою
потрібного почуття провини, немає і полегшення, немає уроку на майбутнє.
Покарання має бути об`активним,
справедливим, усвідомлюватись дитиною. Саме тому, виносячи те чи інше
покарання, батьки мають пояснити в доступній і зрозумілій для дитини формі, за
що її карають, і переконати, що таке покарання є справедливим. Надто суворе
покарання дитина сприймає як несправедливе, протестуючи проти нього. У такому
випадку вся увага концентрується саме на цій несправедливості, а не на тих
діях, за які винесено покарання, тобто його застосування не досягає своєї мети.
Надто м`яке покарання сприймається як потурання, викликаючи зверхнє ставлення
до порушень порядку й дисципліни, спричинює формування у дитини почуття
безкарності, нехтування думкою батьків тощо.
Заохочення як виховний засіб більш
діюче. Якщо покарання лише зупиняє погані вчинки, то заохочення орієнтує на
гарні і закріплює їх. Під заохоченням не можна розуміти цукерки, футбольний м'яч
чи велосипед за шкільні успіхи. Краща нагорода для дитини – свідомість того, що
він приніс радість улюбленим людям, а подарунок у додачу лише символізує це.
Там, де символ стає головним і самоцільнім, де лише він змушує дитину добре
поводитися, – у сім’ї щось негаразд.
Якщо за будь-яку помилку дитина чекає
покарання і нічого більше, то вона не навчиться правильного поводитися. Крім
того, вона буде боятися того, хто карає, прагнути обдурити його, щоб уникнути
покарання. Ніякі докори і покарання не зроблять школу приємнішою для менш
обдарованої дитини. Але якщо за кожен маленький успіх хвалити і підбадьорювати
її, з'явиться надія, що вона буде працювати з задоволенням і повною віддачею.
Заохочення і покарання – основні виховні
засоби. Це означає, що з їхньою допомогою ми досягаємо визначеної виховної
мети. Ціль покарання, таким чином, не потопити грішника, а врятувати і
витягнути! Спосіб для цього – пробачення!
Пробачення – це не нагорода, а
звільнення від напруги провини, очікуваного чи вже отриманого покарання. Це по
суті примирення. Як будь-яке звільнення, прощення народжує добрі почуття до
визволителя. Тільки тоді дитина буде любити караючого батька чи матір і
переживати нові провини як прагнення виправитися, помиритися, добре поводитися
надалі. Але і тут варто уникати крайностей. Ніколи нічого не прощати означає
байдужу, нелюдську, антипедагогічну поведінку. Вона лише поглибить прірву між
вихователем і дитиною. Але завжди охоче прощати всіх – значить втратити
авторитет і можливість впливати на дитину. Так що і тут розсудливість і
розуміння індивідуальних якостей дитини будуть служити нам кращим орієнтиром.
Виносячи заохочення, батьки повинні
уважно стежити за тим, як дитина реагує на них, щоб уникнути виникнення
пихатості. Навпаки, якщо у дитини з якихось причин сформувалась занижена
самооцінка, якщо вона докладає зусиль, але в неї не все виходить так як треба,
можна іноді відійти від об`активності: заохотити дитину, навіть якщо вона в
цілому цього не заслуговує. Фактично це буде заохочення не результатів
діяльності, а ставлення до неї, заохочення старанності, відповідальності,
настирності, бажання виконати доручене.
Заохочення треба застосовувати обережно,
вдумливо, всебічно враховуючи можливий ефект. Його необхідно поєднувати з
вихованням у дитини почуття відповідальності, вмінням критично оцінювати
зроблене, з тим, щоб задоволення від досягнутого викликало не просто
самозадоволення і гордість, а бажання досягти нових, ще значніших успіхів.
Важливою умовою розвитку самостимуляції
у використанні заохочень і покарань є дотримання міри. Важко навіть сказати, що
більш шкідливо у вихованні: захвалювання, зловживання, заохоченням чи навпроти,
покарання по всякому приводу. На відміну від таких форм непрямої вимоги, як
схвалення й осуд, що є повсякденними, рядовими впливами на дітей, заохочення і
покарання як засіб корекції повинні використовуватися значно рідше. Можна
сказати, що ефект застосування заохочень і покарань пропорційний частоті
їхнього використання. Тільки в тих випадках, коли необхідність заохочення чи
покарання жорстко і недвозначно диктується конкретною ситуацією, треба до них
звертатись.
На питання, як правильно розподіляти
покарання і заохочення, не можна дати точної відповіді. Виховна проблема
полягає тут не в кількості, а у відношенні дитини до караючого і до того, що
заохочує. Це глибоко особиста, індивідуальна справа батьків і дитини, у ній
сфокусовано усе, що їх зв'язує і зближає. Важливо, як формувалися їхні
взаємини, наскільки вони емоційно близькі один одному! Щоб покарання вплинуло,
дитина повинна пережити почуття провини. Їй треба усвідомити, що вона деяким
чином порушила хороші взаємини з батьками чи іншими людьми. Без цього почуття
покарання усього лише відкритий акт насильства, безглузде дратування, або
даремна витрата енергії. Воно не є вихованням. Тим самим є і справа із
заохоченням. Нагорода – це аж ніяк не те за що ми її як правило вважаємо, а те,
що сприймається дитиною як заохочення, задоволення від того, що її люблять і
симпатизують їй. Зрозуміло, подібне почуття хочеться довше стримувати і частіше
переживати в майбутньому.
Немає коментарів:
Дописати коментар